Історію школи в Звенигороді маємо починати з княжих часів. Підтвердженням цьому можуть служити, так звані берестяні грамоти, виявлені під час археологічних досліджень. Звенигородські берестяні грамоти – це  документи, які свідчать про те, що рівень освіти був високим. А цей факт наочно підтверджує широке застосування нашими предками писемної культури, що має безпосереднє відношення до шкільництва.

Найдавнішою згадкою про шкільне навчання за часів Київської держави є свідчення “Повісті временних літ”, зафіксоване під 988 роком. Надзвичайно важливим є також повідомлення про фундацію дівочої школи у Києві княгинею Ганною Всеволодівною, сестрою Володимира Мономаха.

Школи в Русі, в тому числі у Звенигороді, мали початковий характер і орієнтувалися на широкі верстви населення. В них навчали читати, писати, лічити і церковного співу.

Поряд зпочатковими були навчальні заклади вищого типу, що орієнтувалися на книжне навчання, тобто давали учням відомості в галузі філософії і богослов’я. Як правило, такі школи  організовували при великих монастирях. А першими вищими школами були училища засновані Володимиром Великим і Ярославом Мудрим.

У часи середньовіччя Звенигород  переживає кризу,  як в економічному житті, так і в політичному – давалося взнаки монгольське нашестя. Зрозуміло, що про діяльність школи немає жодних свідчень.

Дещо змінилася ситуація в середині XIVст., коли відновилася діяльність монастирських шкіл, а згодом шкіл при братствах. Зокрема високим рівнем навчання відзначалася школа при монастирі в Підгородищах. Це доводить досить красномовний факт – церковний напрестольний хрест, дарований 1705 року ігуменом Межигірського монастиря Ф. Кощаківським, який власне зі своїм братом Іллею вчилися грамоти в згаданій школі. Якщо про Філарета ми знаємо, що це був вчений книжник, то його брат Ілля знаний, як автор цікавого збірника «Літописці Волині і України». Не викликає сумніву, що обидва вони були родом зі Звенигорода. На хресті, який подарував Філарет є напис: «Сей хрест коштом своїм справив ієромонах Філарет Кощаківський для своєі родинної церкви». А Ілля теж залишив письмове свідчення, в якому він говорить про те, що «під кінець свого життя близько Отечества свого до монастиря Підгородиського зблизився». Помер він 1720 р.

              З Хроніки Зіморовича дізнаємося, що перша тривіальна (початкова) школа діяла у Львові 1382 року. Важко сьогодні сказати про те, чи звенигородці вчилися в цій школі. Коли 3 липня 1649 року представники звенигородської громади Петро Куцин і Петро Халупа свідчили про нанесені кримськими татарами збитки, то замість підпису ставили хрестики.

Дещо змінилася ситуація щодо розвитку шкільництва наприкінці XVIII століття, коли Галичина, внаслідок  поділу Польщі 1772 року, ввійшла до складу Австрійської імперії. У селах почали створюватися парафіяльні школи, які ще називали дяківки, бо вчителями у них працювали дяки або органісти. Ці школи давали дітям початки абетки (алфавіту) та Святого Письма. Навчання проводилося польською мовою.

4 грудня 1774 року імператриця Марія – Тереза видала указ про запровадження трьох типів народних шкіл: тривіальних, нормальних та головних. У цих школах уже вчили чотирьох арифметичних дій, німецьку граматику, малювання, чистописання, початки географії, фізики історії. Цікавим є те, що основним прийомом навчання було запам’ятовування.

І тільки 22 березня 1787 року з’явився шкільний статут, за яким українська мова в Галичині визнавалася краєвою, тобто державною на даній території. 4 квітня 1790 року було одержано дозвіл заснувати початкові школи з українською мовою викладання.

Таку школу в Звенигороді було засновано настоятелем місцевої отцем Станимирським у 1797 році.

Цікавою є відозва єпископа Левицького до греко-католицьких священників, в якій він пригадує їм, що в старі часи в кожній парафії були свої школи, а тому треба якнайскоріше відновити цю традицію. Саме тому в Перемишлі був організований дяко-вчительський інститут ( поч. XIX ст. ) на потреби селян і духовенства.

Сільські школи в цей час ділилися на два класи. Старші вчилися влітку і взимку по 2 години на день, а молодші – взимку по 2 години, а влітку по 3 години. Дітей також вчили шити, прясти, столярної справи.

У парафіяльних школах вивчали великий і малий катехизм, українське читання і письмо, скоропис, українську та церковно-слов’янську граматику, переклад Вечірні та Утрені на українську мову з церковно–слов’янської, арифметику, співання церковних і духовних пісень, читання і письмо польське.

Вчитель парафіяльної школи одержував 48 золотих річно, 1 корець жита, 1 корець ячменю і 1 корець вівса. Шкільний рік починався 5 вересня і тривав до 17 лютого – перша половина. Друга половина  починалася 21 лютого і закінчувалася 29 липня. Кожного місяця вчитель-дяк давав священикові який вважався безпосереднім керівником школи, звіт про поведінку і знання учнів.

За весь шкільний рік учні повинні були 5 разів сповідатися.

Така ситуація в шкільництві тривала до 1862 року, коли галицький сейм видав постанову про перехід парафіяльних шкіл на народні. Вчителем тоді міг працювати той, хто вже мав спеціальні курси. Але, оскільки, реорганізація тривала не один рік, то в багатьох селах, в тому числі і в Звенигороді, роль вчителя продовжували виконувати дяки.

18 грудня 1873 року в Звенигороді відбулося засідання окружної шкільної ради, на якій були присутні інспектор Р. Вибранівський, присяжні Андрій Мох і Андрій Голод, місцевий священик Григорій Савчинськийі війт Андрій Закалик. На цьому засіданні парафіяльну школу було переведено у народну.

          Школа мала свій будинок, 650 сажнів городу. Вартість будинку складала 1200 ринських, поля – 360.  Вчитель щорічно повинен був одержувати 220 золотих римських. Окрім цього, на його утримання громада виділяла 1 морг городу. Вчителя обирала громада.

      У 1871-72 навчальному році до школи ходило 66 хлопців і 14 дівчат. У 1872-73 навчальному році – 51 хлопець і 13 дівчат, хоча в селі було 1557 жителів. Багато дітей шкільного віку ( від 6 до 12 років )  школи не відвідували.

      Першим вчителем реорганізованої школи був 27-річний Степан Буга родом з Мужилович. Мав на утриманні двох дітей.

У 1889 році  школа в Звенигороді  була переведена з однокласної в двокласну.

У 1892 році громада вирішила створити трикласову школу. Про це в Крайову Шкільну  Раду було надіслано прохання з підписами  звенигородського священика І. Билинкевича і війта  Стефана Лесіва.

У школі працювало два вчителя – молодший і старший, останній вважався директором. 3 1890 року директором Звенигородської школи був М. Микилета, родом з Германова. ( Тарасівка )

Треба відзначити, що значно збільшилося число учнів. Так, у 1896-97 навчальному році школу відвідувало 250 учнів, 1897-98 навчальному році – 272 учні, а в 1989-99 навчальному році  навчанням охоплено  вже 299 дітей.

Велику роль в організації шкільництва відігравала місцева “Просвіта”, заснована 1 липня 1897 року місцевим священиком І. Билинкевичем. Дещо на гірше  змінилася ситуація  щодо розвитку шкільництва в Звенигороді після 1906 року, коли настоятелями  місцевої церкви стали москвофіли.  Дійшло зо того, що в школі перейшли на польську мову викладання, і тільки з третього класу  можна було вчити української мови. Так тривало до розпаду Австро-Угорської монархії.

Статистичні дані з 1920 року дають підстави говорити про повний перехід на польську мову викладання.  1924 року  польський сейм  приймає закон про мови. Цим законом передбачено  утраквістичну  (мішану) школу для дітей української та польської національностей.

З 7 січня по 31 березня 1925 року відбувся шкільний  плебісцит (опитування). Офіційна влада вдавалася навіть до терору, змушуючи батьків  ставити свої підписи за польку  школу. Вчителів – українців було попереджено , що вони підуть з роботи, якщо не зберуть 20 підписів за польську школу. Вдавалися і до звичайних махінацій. Батькам давали підписувати  чисті аркуші папери, а потім твердили , що це зібрані  підписи за польську школу.

24 квітня 1925 року , коли виявили цю фальшивку, громада Звенигорода звернулася до шкільного інспектора в Бібрці з вимогою повторити опитування. Це звернення підписало 129 батьків.

Коли ж це не допомогло, Микола Мох  13 січня 1926 року звертається до міністра визнань релігійних і освіти публічної у Варшаві дозволити викладати у 5-класній школі українською мовою.

30 грудня 1927 року війт Стефан Стеців знову звертається до шкільного уряду, щоб у школі вчили “по- українському”.  Цей дозвіл громада одержала 13 травня 1928 року. В цей час до школи записалося 204 дитини – 179 греко-католиків,  6 римо - католиків і 4 євреї..

У післявоєнний час 1918-1926 роки директором школи працював Вітошинський, а після нього (1926-1939рр.) – Петро Прудиус. Вчителями були  Теодора Мартиняк,  Гелена Прудиусова, Емілія Робочевська.

8 травня 1933 року Звенигородську школу переведено на 6-класну. Цього ж року громада села звернулася до головної управи “Рідної школи”, щоб заснувати гурток імені М. Шашкевича. Прохання підписали члени “Просвіти”.

Загальні збори  відбулися  у вересні  1933 року. Головою гуртка обрали Костянтина  Роздольського, замісником – М. Мироша, секретарем – О. Горбову, скарбником – М. Люшка, бібліотекарем – О. Собенка, господарем – С. Андрушка.

Дитячий садок поміщався в хаті Семена Стеціва. В 1935 році дитячий садок відвідувало 28 дітей. вихователькою працювала Мирослава Домбровська.

У 1938 році  садок відвідувало вже 94 дитини, а вихователькою  стала ще О. Сарабай.

Працював у Звенигороді і гурток по неграмотності. Спочатку його вів Іван Шкварок, а потім  -  Юрко Орач.

1939-1944 рр.  Теодора Мартиняк

1944-1945 рр. –  Ольга Борзих

1945-1947 рр. – Кисельов

1949-1952 рр.  – Іван  Сивуляк з Перемишлян

1952-1956 рр. – Міщерук (родом з Волині)

1956-1957 рр. – Яковенко  з Бібрки

1957-1986 рр. – Фелиштин Йосип Миколайович

1986-1996 рр. – Ферштей Василь Васильович

1996-2021 рр.  - Морикишка Марія Богданівна

31 серпня 2021 року на посаду директора призначено Майко Ірину Романівну.